Історія села Андріївка

13682380_1121469564584421_1939155556_oНа початку ХХ ст. в Андріївці було 189 дворів,  де мешкало 1 006 осіб (489 чоловіків та 517 жінок). Село знаходилося у власності М.І. Еренбурга. Основним заняттям у місцевих мешканців було хліборобство. У селі нараховувалося 1872 десятин землі (645 десятин – поміщика, 1187 десятин – у селян, 40 десятин – церковних). Вся земля в селі оброблялася за трипільною системою.

На 1900 р. у селі діяли: православна церква, сім селянських вітряків з одним робітником кожен, панський водяний млин – теж з одним робітником.

При церкві у селі була церковно-приходська школа, яка віднедавна знаходилася в одній з громадських будівель Андріївки. Утримувалася вона за рахунок громади. На 1900 р. у школі навчалося 36 дітей (30 хлопчиків та 6 дівчат). У 1904 р. завідуючим школи було призначено кавалера ордена Анни ІІІ ст. священика Федора Федоровича Іващенка. Останнім дореволюційним завідуючим школи був священик Іоанн Левович Вітвіцький. У 1913 р. школа почала отримувати кошти з державного бюджету.

У 1915 р. завідуючий школи священик Іоанн Левович Вітвіцький за старанне ставлення до своїх обов’язків був нагороджений набедреником. У 1917 р. у школі уже навчалося 154 дитини (97 хлопчиків та 57 дівчат).

З початком російсько-японської війни (1904 – 1905 рр.) 18 селян було мобілізовано на фронт, серед них: С. Сімороз, Н. Олексієнко, Г. Черковський, Н. Степанюк, І. Кузьменко. Багато з мобілізованих повернулися інвалідами.

На 1912 р. у селі було 240 селянських господарств, яким належало 860 десятин землі, 7 господарств її зовсім не мали, 11 – менше десятини, 39 – від 1 до 2 десятин, 10 господарств мали по 10 і більше десятин землі. З дрібних власників відомий Д. Ковтун, який викупив у держави 60 десятин землі за часів реформи П.А. Столипіна. Володів шинком, що був розташований у центрі села, а також паровою молотаркою (на той час це була новітня технологія).

Після смерті М.І. Еренбурга його родичі розпродали землі заможним селянам.

У 1913 р. в Андріївці мешкало 1066 осіб. У селі діяла православна церква (священик М.О. Джозовський), церковно-приходська школа, чотири бакалії, винна лавка № 197 та кредитне товариство.

Брали активну участь жителі Андріївки і в Першій світовій війні 1914 – 1918 рр. Понад 50 андріївців загинули на полях боїв.

Період Визвольних змагань (1917 – 1923 рр.) в Андріївці, як і в інших селах району, можна охарактеризувати словами героя з фільму «Весілля в Малинівці»: «Влада змінюється».

На початку 1917 р. – тут влада Російської імперії, влітку 1917 р. – Центральної Ради, в лютому 1918 р. – більшовики створюють Раду селянських депутатів, головою якої обраний С. Сімороз.

У березні 1918 р. в село вступають німецькі війська. У цей час окупантами був закатований С.М. Зарецький. В лютому 1919 р. в Андріївку вступає Червона армія. У серпні 1919 р. в село входять денікінці. У жовтні – листопаді 1919 р. захоплюють село війська на чолі з Г.І. Котовським, але вже на початку 1920 р. воно переходить у руки поляків. У червні 1920 р. кіннота С.М. Будьонного виганяє поляків. Також періодично до села заходили загони отамана Зеленого (проте, інші повстанські загони навколо Андріївки будуть діяти аж до 1924 р.).

Влітку 1920 р. в Андріївці утворено комнезам, головою якого обрано Л. Юркевича. 30 листопада 1920 р. комнезам очолив О.Ф. Воробей.

У червні 1921 р. в селі створено сільську раду під керівництвом А.Л. Іщенка. Того ж року почала діяти  комсомольська організація, яку очолив Ф. Юрченко. У 1924 р. головою сільради  було обрано Й. Сімороза.

У 1920 р. в Андріївці відкрили початкову школу, навчанням в якій було охоплено 75 дітей. В 1922 р. у школі навчалося – 84 учні, а в 1926 р. – 150 дітей. Крім того, відкрито вечірні класи для молоді, дорослих навчали в «десятихатках». До ліквідації неписьменності залучали всіх, хто був хоч трохи грамотний. З листопада 1926 р. в селі працювала хата-читальня.

На 1926 р. населення Андріївки становило 1 785 осіб.

У 1923 р. в Андріївці організували збутове кооперативне товариство, головою якого був М.А. Клименко. Це полегшило придбання селянами сільськогосподарського реманенту. На початку 1927 р. різними формами кооперування було охоплено половину населення Андріївки.

В 1928 р. у селі організували  ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі), головою його став С.Г. Клименко. Наступного року ТСОЗ перетворився в комуну, яку назвали «В єднанні – сила». Її очолив Й.Є. Сімороз. Наприкінці 1929 р. в Андріївці почалася колективізація. Було створено артілі «Червоний серп» (голова М.С. Гордон), «Червоний плугатар» (голова С.П. Олексієнко), імені Шевченка (голова Ф.М. Цимбалюк), «8 Березня» (голова М.Д. Гордон), «Перше травня» (голова Г.Р. Нестерчук). Комуну «В єднанні – сила»  перетворили в артіль, яку очолив Д.О. Мазепа. На 1931 р. село було повністю колективізовано,  а в 1932 р. андріївські колгоспи об’єдналися в один – «Десятиріччя пролетарської правди». Головою обрали двадцятип’ятитисячника Д.О. Мазепу.

Проте, деякі із селян  чинили опір колективізації. Як результат, у 1930 р. громадяни  М.Г. Клименко та Д.М. Ковтун були виселені за межі України на три роки.

У 1932 – 1933 рр. в Андріївці лютував голод, від якого померло 165 людей. Згідно  з повідомленням районної газети за 11 січня 1933 р. сільський дяк та колишній офіцер Терещенко займалися приписками, тим самим намагалися врятувати село від голоду. Вони у квитанції записували значно більше зерна та картоплі, ніж здавали люди насправді.

У 1934 р. половина господарств місцевого колгоспу відділилися від нього і утворили другий колгосп – «Молодий більшовик».

У 1933 р. початкову школу в Андріївці  перетворили на семирічну. На 1936 р. у селі повністю ліквідована неграмотність.

У 1935 р. закрили церкву Вознесіння, а в її приміщенні зробили клуб.

В період репресій 1937 – 1939 рр. в Андріївці було заарештовано п’ять місцевих мешканців. Трьох – розстріляно. Зокрема, С.А. Петрушенко розстріляний 10 вересня 1937 р. і похований у Биківні поблизу Києва.

Наприкінці 1930-х рр. в Андріївці було два магазини, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека.

Німецько-радянська війна увірвалася в мирне життя Андріївки влітку 1941 р. 12 липня 1941 р. без супротиву зі сторони Червоної Армії гітлерівці захопили Андріївку. Проте, ще майже два місяці за село будуть йти бої.

15 липня війська 27 стрілецького корпусу під командуванням генерал-майора П.Д.Артеменка отримали завдання перейти в контрнаступ проти ІІІ-го моторизованого корпусу групи армій «Південь» в напрямку Макарова.

З 16 липня 1941 р. активну участь у наступі почала брати 171-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора О.Ю. Будихо, яка мала першочергове завдання визволення Андріївки.

 

Олександр Юхимович Будихо – радянський воєначальник, генерал-майор (1940 р.). Учасник Другої світової війни.

Народився 12 серпня 1893 р. на Смоленщині. З першого дня на полях німецько-радянської війни. Командир 171-ї стрілецької дивізії. Учасник оборони Києва. 22 жовтня 1941 р. потрапив до полону. Перебуваючи у полоні, вступив до лав армії А.А. Власова (РОА). При першій же нагоді О.І. Будихо тікає: «12 жовтня 1943 р. я домовився зі своїм денщиком Олександром Хіжінським здійснити перехід на бік партизанів. Того ж дня ввечері ми з ним пішли з 16-ї армії і попрямували в бік Ново-Ржева…».

Вони зуміли пройти через Німеччину і Польщу в Білорусію, де вступили у партизанський загін, в якому знаходився до визволення білоруської території. Відразу після цього розпочалися допити. 28 жовтня 1943 р. О. Хіжінського засуджено до розстрілу, а генерал-майор О.Ю. Будихо, як особливо небезпечний злочинець, переправлений на Велику Землю. 10 листопада 1943 р. його заарештували. 23 листопада 1943 р. генерала допитали в контррозвідці «Смерш». Від нього вперше стало відомо про радянських генералів, що знаходилися в таборі Хаммельсбурга, більшість з яких вважалося зниклими безвісти.

Після тривалої перевірки в органах НКВС у Москві в грудні 1945 р. О.Ю. Будихо відправлений до Ораніенбургського табору. На допитах він дав дуже багатьом докладні характеристики, розповів про приїзд в табір особистого представника А.А. Власова генерала Г.М. Жіленкова, інших функціонерів РОА. Історик Д. Волкогонов у книзі про Й. Сталіна стверджує, що Л. Берія показав Верховному протокол допиту Олександра Будихо з метою помилування генерала. Йосип Сталін не став читати матеріали допиту: йому було шкода часу на знайомство, як він вважав, з діяннями «недобитків», яких радянський тоталітаризм не «виявив» у 1937 – 1939 рр.

До 1950 р. О.Ю. Будихо перебував у в’язниці під слідством. 19 квітня 1950 р. за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР був розстріляний.

У вироку зазначалося: «діючи за завданням німецької розвідки під кличкою «Успенський», брав участь у підготовці диверсійних груп». Про втечу генерала у документі мова не йшла.

А 12 лютого 2001 р. Головна військова прокуратура Російської Федерації констатувала: «Будихо засуджений за зраду Батьківщини справедливо і не може бути реабілітованим…».

Павло Данилович Артеменкорадянський воєначальник, генерал-майор (1940 р.). Учасник Другої світової війни.

Народився 12 липня 1896 р. на Харківщині. З першого дня на полях німецько-радянської війни. Командир 27 стрілецького корпусу. Учасник оборони Києва. 27 вересня 1941 р. в ході спроби прориву з оточення генерал-майор потрапив у полон.

Спочатку утримувався в таборі для військовополонених у м. Володимир-Волинський, а потім був переведений до Німеччини і перебував у концтаборах № 73 (Нюрнберг) та № 35 (Вейсенберг), де захворів на дистрофію.

Військовим трибуналом Південно-Західного фронту 10 квітня 1942 р. заочно був засуджений за ст. 58, п. 1 «б» КК РРФСР («зрада Батьківщині військовослужбовцями») і засуджений до вищої міри покарання з конфіскацією майна.

На початку травня 1945 р. генерал-майора звільнили американські війська і  переправили до Парижа, де він був переданий радянській воєнній місії по репатріації. Після цього П.Д. Артеменка відправили  до Москви: там проходив перевірку в органах НКВС. 29 грудня 1945 р. був заарештований і в грудні 1946 р. за наказом Головного управління кадрів НКО  звільнений з рядів РСЧА по ст. 44, п. «В».

Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 2 серпня 1950 р. вирок Військового трибуналу Південно-Західного фронту  скасували, і справу генерала  направили  на нове розслідування, після чого він був повторно засуджений Військовою колегією Верховного суду СРСР 26 серпня 1950 р. і засуджений до вищої міри покарання. Того ж дня П.Д. Артеменка  розстріляли. Похований на Донському кладовищі Москви.

За висновком Головної військової прокуратури від 9 лютого 2001 р. звинувачення і засудження Павла Даниловича Артеменка  визнано законним, проте вже 16 грудня 2004 р. його було реабілітовано.

Очевидець подій М.Г. Горб у спогадах зазначав: «Все эти дни дивизия вела наступление в направлении Андреевка, Макаров. Была поставлена задача к исходу дня 19 июля овладеть населенным пунктом Плахтянка. Эти бои 16 – 17 июля 1941 года запомнились мне на всю жизнь».

У жодному з архівних документів не вдалося віднайти повідомлення, що Андріївка була відбита у гітлерівців. Однак, у редакції районної газети «Макарівські вісті» зберігається фото командира 171-ї стрілецької дивізії О.Ю. Будихо з комісаром дивізії О.І. Осіповим, де зазначено, що воно було зроблене в один з липневих днів у с. Андріївка.

Також про те, що бійцям 171-ї стрілецької дивізії  на деякий час навіть вдалося відбити Андріївку та закріпитися в селі, згадує у своєму листі до МРІКМ В.С. Джунь. Зокрема, він пише: «А мы были в Андреевке. Моя пушка стояла в селе вблизи церквушки. Это я хорошо помню, т.к. там нам досталось».

Якщо судити зі списків безповоротних втрат особового складу 171-ї стрілецької дивізії, то безперервні бої в районі Андріївки  тривали з 16 липня до 24 липня. За даними ЦАМО Російської Федерації за сім днів боїв за село полягло 53 особи .

Про втрати під час боїв за Андріївку в одному з листів до М.Г. Горба згадує очевидець подій – технік-інтендант 380-го стрілецького полку О.Я. Чеботарьов: «Между Липовкой и Андреевкой местность ложбистая, большая часть трясина луговая, сама Липовка господствует над этим участком. В этой трясине 2 наших танка КВ застряли навсегда и моя попытка вытащить их из ничейной зоны была безуспешна. Не было у нас таких тягачей».

О.Г. Горбатов у своєму рукописі про бої за Андріївку запише: «еще долго останется жива в моей памяти почти до тла сгоревшее и дымящиеся село Андреевка Макаровского района. Ей особо досталось. Вся изрытая траншеями и глубокими воронками. Она в жестоких боях ни раз, а много раз, переходила из рук в руки. Храбро дрались наши воины» [1].

Судячи з оперативних повідомлень радянської сторони, 22 – 23 липня Андріївка була остаточно захоплена гітлерівцями.

У перші дні окупації у селы періодично відбувалися бої між ворогуючими сторонами. Про один такий згадує розвідник Я.В. Рева. В останні дні серпня група розвідників отримала дістатися в с. Жуково та знищити зрадника, який гітлерівцям видавав радянський військовослужбовців. Після знищення зрадника група вирішила виходити в с. Андріївка, оскільки за їх даними воно ще не було окуповане. Про перебування в селі та подальші події Я.В. Рева пише: «…В селе никаких признаков жизни: тихо-тихо. Нам показалось это подозрительно. Мы обошли село с юго-востока. Когда мы оказались в сниженной части села, с ужасом увидели, что вся местность была усеяна трупами наших воинов, а дальше, вдоль крайней улицы валялись трупы немцев. Решаем, что делать. Посылаем разведку на 300 метров вперед. Снова нигде никого не видно и не слышно. Решили войти в село. Направились на крайнюю хату. Заходим во двор. Я выставил часовых. Шахматов М. стал при выходе на улицу, Ковальчук дальше от него по селу. Ребята зашли в хату, а я стою на пороге. В это время откуда-то взялся старик лет 50. Я кинулся к нему, спрашиваю: «Кто в селе?» Он бросился от меня в курень, что на погребе. В это время ребята из хаты крикнули: «Нет никого. Хлеб на столе поломанный кусками». Я понял, что в селе немцы, потому что, если нет людей – жителей села, значит они прячутся от врага, или он угнал жителей. Но было поздно. Шахматов крикнул: «Стой!» и дал очередь из автомата. И в этот момент по нас открыли стрельбу из автоматов и раздались крики: «Рус, сдавайся!». Завязался бой, бой, который стоил моим товарищам жизни. Мы были окружены фашистами. Плужников  выбил окно, установил ручной пулемет и встретил немцев огнем, а Шахматов прыгнул под хату и стал забрасывать их гранами. Ковальчука сразу убили автоматной очередью.  С нами был младший лейтенант Химчук – топограф, ходил с нами, все карту снимал. Мирошник и Химчук выскочили из хаты, за ними выскочил и я. Немцы прорвались во двор. Мирошник бросил гранату под ноги гитлеровцам. Они отпрянули назад т открыли бешенный автоматный огонь и по нас и по хате. Мирошник упал, ему раскололо череп с правой стороны. Химчуку очередью перебило ногу, но он долез до погреба на четвереньках. Загорелась хата. Я выскочил вовремя, зная, что нас окружают, и направился за хату. Оттуда перебежками приближались немцы. Я бросил гранату, открыл огонь из автомата и этим отогнал их в сад. Несколькими прыжками пересек двор к погребу и упал возле Химчука. Курень, поставленный на погребе, служил нам своеобразной защитой. Химчук показал рукой в палисадник. Оттуда подползали немцы. НА четвереньках я переполз на другую сторону куреня, дал очередь из автомата, бросил гранату. Меня ранило в голову и щеку. Я, наверное, потерял сознание на какое-то время, а очнувшись почувствовал, как левый глаз и все лицо заливает кровь. Из-за угла хаты прорвались немцы. Зибарев бросился  туда гранату и упал, сраженный автоматной очередью. Я отстреливался из пистолета. В это время меня позвал младший лейтенант Химчук, отдал мне карту и документы, которые мы отобрали у убитых немцев, и говорит: «Бери гранату и беги в Кичеево. Беги, я прикрою!» Уложив карту и документы, схватив гранату, я вскочил в полосу дыма и побежал. Пулемет замолчал. У меня промелькнула мысль о том, что сгорел Плужников, погибли ребята, остался лишь Химчук и я. Все кругом горело, кричали немцы. От горячего дома оттягивали трупы убитых немцев. По дымовой полосе я перебежал улицу, вскочил в сад и оглянулся – немцы гнались за мной. Оставалось каких-нибудь 5 метров и я смогу уйти. Немцы кричат: «Хальт! Рус, сдавайся!» В эту минуту передо мной появились 2 немца в касках с автоматами. Я упал. Немцы, обращаясь ко мне, предлагают сдаться и приближаются очень осторожно. Упав, я прикрыл карту и документы землей. Кровь заливает глаза, левой рукой протираю лицо, в правой зажата граната. Немцы подходят все ближе. Я уже знал, что мой товарищи все погибли, как герои. Каждый из них дорого отдал свою жизнь. У каждого из них в последнем бою было не менее 4 немцев. Я теперь тоже знал, что мне делать. Очень обидно было, что в руках всего одна граната. А немцы подходят все ближе. Я что-то кричал, но что – не помню. Немец, тот, который был впереди, совсем близко подошел ко мне и протянул руку, чтобы взять гранату. Я протер глаза и оглянулся. Увидел, что сзади подходят немцы, размахнулся и бросил гранату под себя. Помню, что когда я размахнулся, немец, который был впереди, бросился из меня… Впервые я понял, что живой, в городе Лисичанске…В 1960 г. я попросил отыскать ту женщину, которая спасла меня, напоив водой… В декабре 1968 г. самой приятной и незабываемой была встреча с моей спасительницей Л.М. Самусенко. Это волнующая встреча останется в памяти на всю жизнь. В Андреевку мы приехали вечером. Я оставил всех, а сам пошел искать то место, откуда мы зашли в село. Я разволновался настолько, что левая нога у меня совершенно окаменела и перестала слушаться. Нашел вход в эту улицу, в конце огородов с правой стороны река Здвиж, а с левой стороны за огородами долина. При входе в улицу росло два больших дерева, чуть дальше – еще три дерева. Я сразу узнал те места и зашел в тот крайний двор, где мы дрались с гитлеровцами. Навстречу мне вышла старушка лет 60-и. Я поздоровался с ней и спрашиваю, горела ли хата во время войны. Она отвечает:» Да, горела. В 1941 – 19143 гг.». Я говорю: «А в 1941 когда…», а она прервала мою речь и говорит: «А, тоді, як розвідка на розвідку налетіла?» Я ей говорю, что погреб у вас был в саду, а не возле хаты и сарай не там. А она говорит: «О, господи, хто ви?» Я рассказал ей, что этот бой был ночью. «Да, говорит, ночью. А ми сиділи в ямі. Тоді розвідники наші всі загинули. Одного Лукер’я спасла». Говорю: «Бабуся, это меня спасла Лукерья Михайловна». Она очень разволновалась. Потом я перешел улицу и зашел во двор к Лукерье Михайловне. Она встретила меня, разволновалась, да и я так волновался, что говорить не мог. Пригласила меня в хату, а сама ходит из угла в угол и все время повторяет:»Живой, живой, и никогда не думала, что останетесь живой, был весь в ранах, в крови и без памяти».

За «нового порядку» в Андріївці створили сільську управу, яка увійшла до складу підрайону Макарів і знаходилися у підпорядкуванні Макарівської райуправи. Очолив сільську управу Олексієнко. У ДАКО зберігається рапорт андріївського голови, у якому він розповідає, що 16 січня 1942 р. о 16.00 при поверненні з Макарова, у Липівці на нього та їздового Ф. Марченка напали мешканці Липівки: Я. Юхименко, А. Мудренко та І. Соловей. Хулігани намагалися відібрати коней, але інші мешканці Липівки прогнали нападників. Однак, адріївський голова отримав побої від палиці і просив голову Макарівської райуправи покарати хуліганів.

За окупаційного режиму продовжили в Андріївці працювати обидва колгоспи. Радянські назви залишилися. З архівних документів відомо, що головою одного з колгоспів був Самусенко. Проте, встановити саме якого, не вдалося. Спеціалізувались обидва господарства на вирощуванні картоплі та надоях молока. Картоплю здавали до прийомного пункту в Макарові, а молоко возили на зливний пункт у Липівку.

Також працювала за німців у селі школа. У ДАКО навіть вдалося відшукати шкільну програму Андріївської школи для 2 – 3 класів. Згідно з нею за нацистів у школі викладали у 2-му класі арифметику (4 години на тиждень), українську мову (17 годин на тиждень), розвиток мови (5 годин на тиждень), фізичні вправи (5 годин на тиждень), працю; у 3-му класі – вітчизнознавство, арифметику, українську мову, читання (4 години на тиждень), працю, співи, малювання, фізичні вправи, танці.

Але для більшості місцевих мешканців гітлерівський режим запам’ятався негативними сторонами. Так на примусові роботи окупанти відправили 99 жителів Андріївки. Троє з них: С.К. Іщенко, Г.М. Кузьменко, О.І. Олексієнко загинули на чужині. Крім того, троє мешканців села були закатовані гітлерівцями.

Як результат, андріївці беруть активну участь в русі Опору.  Хата С.А. Салюк стала явочною квартирою підпільників. П.Г. Богачук був зв’язківцем                               1-го Бородянського партизанського загону. У 1968 р. районна комісія вручила партизанські квитки єдиного зразка  уродженцям Андріївки С.Г. Клименку, І.О. Самусенку, А.О. Ващенку, Ф.К. Ващенко та О.І. Ващенко.

У боях по вигнанню гітлерівців з Андріївки постраждали будівлі сільської ради, медпункту та школи.

9 листопада 1943 р. силами 30-го стрілецького корпусу під командування генерал-майора Григорія Семеновича Лазнюка Андріївку було визволено. Під час листопадових боїв загинуло 86 воїнів Червоної Армії, яких поховано у двох братських могилах у центрі села.

Всього на фронт Другої світової з села пішло 445 чоловік. 166 мешканців Андріївки не повернулися додому. За мужність і відвагу, проявлені на полі бою, 148 жителів були нагороджені орденами й медалями.

І, зокрема, уродженець села Андрій Архипович Петриченко посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Петриченко Андрій Архипович – командир гармати 1-го механізованого батальйону 17-ї гвардійської механізованої бригади 6-го гвардійського механізованого корпусу 4-ї танкової армії 1-го Українського фронту, старший сержант.

Народився 27 лютого 1922 р. в селі Андріївка. Закінчивши сільську школу, працював у колгоспі.

У 1941 р. призваний до лав Червоної Армії. Учасник німецько-радянської війни з вересня 1941 р. Брав участь в боях на території Білорусії: спершу навідником, потім командиром гармати.

Восени 1943 р. йшли запеклі бої за розширення плацдарму на західному березі Дніпра. Механізована бригада відбивала контратаки противника. На ділянку позицій, де стояла гармата А.А. Петриченка, противник кинув у контратаку більше тридцяти танків.

Командир гармати сержант А.А. Петриченко підпустив танки на близьку дистанцію і першими ж пострілами підбив три німецькі машини. Але ось поряд розірвався ворожий снаряд, гармата вийшла з ладу, а два бійця з розрахунку були поранені. А.А. Петриченко побачив, що сусідня гармата теж замовкла – весь розрахунок загинув. Тоді він підбіг до цієї гармати і відкрив вогонь. Ще два танки противника загорілися. Відважний артилерист А.А. Петриченко врятував своїх товаришів, на яких насувалися гітлерівські танки. Сміливим кидком наші підрозділи завершили розгром нацистів.

Під кінець війни старший сержант А.А. Петриченко був командиром гармати 1-го механізованого батальйону 17-ї гвардійської механізованої бригади. Бої йшли в районі польського міста Чарни-Ніда, де він 14 січня 1945 р. зі своєї  гармати підбив дві ворожі «пантери», знищив їх екіпажі. А 17 лютого 1945 р., в боях за опорний пункт Бена, трофейними фаустпатронами розбив два ворожих кулемети.

На другий день, відбиваючи шалені атаки гітлерівців, А.А. Петриченко знищив зі своєї гармати шість вогневих точок і до 25 ворожих солдатів. Увечері того ж дня, після запеклого бою, в нейтральній зоні опинився наш танк Т-34. Екіпаж загинув. Незважаючи на небезпеку, А.А. Петриченко добрався до танка, який виявився справним. Він зробив 13 пострілів з гармати, знищив два важких кулемети,  близько 20 ворогів і привів танк на командний пункт батальйону.

23 березня 1945 р. в районі Штефансдорфа А.А. Петриченко повторив такий же подвиг, але на цей раз то був німецький танк. «Пантера» застрягла у багнюці на нейтральній смузі. А.А. Петриченко підв’язав до гусениць танка колоди і витягнув його з болота. Поблизу перебував інший німецький танк, який відкрив вогонь. Зав’язалася дуель А.А. Петриченко підбив ворожий танк, після чого, зробивши сім пострілів з гармати по селу і знищивши німецький спостережний пункт, привів «пантеру» в розташування радянських військ.

30 березня 1945 р. на околицях міста Гросс-Петервіц (Німеччина) йшов жорстокий бій. Гармата А.А. Петриченка перебувала у бойовому порядку. Знищуючи ворога, він один за одним посилав снаряди в саму гущу нацистів. Гітлерівці відкрили шквальний вогонь зі станкових кулеметів, і три артилеристи впали пораненими. Сам А.А. Петриченко був теж  поранений в груди і в руку. Гармата стріляла все рідше. Нацисти кинулися вперед, і коли вони майже досягли гармати, через лафет несподівано з’явилася закривавлена постать воїна. По ланцюгу атакуючих вдарила довга автоматна черга. Потім гучно розірвалися гранати. Гітлерівці відійшли. Але третє поранення виявилося смертельним:  Андрій Архипович Петриченко впав, стискаючи автомат. Він не відступив ні на крок зі свого бойового посту.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 р. за мужність і героїзм, проявлені в боях на Одерському плацдармі, старшому сержанту Андрію Архиповичу Петриченку  посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу[2].

Ім’ям Героя названа школа в рідному селі.

Нагороджений орденом Леніна, орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, орденом Слави ІІІ-го ступеня та медалями.

… Війна ще довго нагадувала про себе мешканцям Андріївки. Так 23 жовтня 1949 р. в селі на суму 22 713 крб. було пограбовано сільський магазин. А 17 квітня 1950 р. – пограбовано головну контору колгоспу «Молодий більшовик». Ці два злочини були «повішені» на членів молодіжної націоналістичної організації «Українська демократична партія» (більш детально про неї йшла мова в історії села Королівка). Слід лише зазначити, що в роки Незалежної України розглядалася справа про реабілітацію членів «УДП». Позитивні рішення були прийняті лише по відношенню до тих, хто не був причетний до пограбувань в Андріївці, і таким чином  реабілітували лише двох з десяти членів націоналістичної молодіжної організації «УДП».

Ці події з історії Андріївки свідчать про два факти. По-перше, групи українських націоналістів продовжували боротьбу проти радянської влади на теренах Макарівщини до середини 1950 р. По-друге, досить часто до лав націоналістів приєднувалися кримінальні елементи, які під прикриттям організації чинили злочинні справи. А тому серед місцевого населення і досі  немає однозначної оцінки щодо націоналістів.

Після визволення андріївці стали активно відбудовувати власне село. У 1943 р. відновлено сільську раду. У 1952 р. до її складу ввійшло  село Красногірка (с. Червона Гірка).

У 1944 р. вже наповну працювали колгоспи «Молодий більшовик»  та «Десятиріччя газети «Пролетарська правда». На 1946 р. у колгоспах були відбудовані всі зруйновані за роки війни будівлі. Наприкінці 1940-х рр. в колгоспі «Десятиріччя газети «Пролетарська правда» видавалася стінгазета «Сталінець». Вона у 1949 – 1950 рр. визнавалася найкращою газетою Макарівщини.

У січні 1950 р. до колгоспу «Молодий більшовик» було приєднано колгосп ім. Крупської (с. Червона Гірка). А в червні 1950 р. андріївські колгоспи були об’єднані в один імені Молотова. У той же рік наказом Міністра сільського господарства СРСР за успіхи в розвитку громадського тваринництва колгоспу було присуджено премію – легковий автомобіль «Победа». У 1951 р. колгосп понадпланово здав вовну і за це він отримав винагороду – 300 пар валянок. У 1957 р. колгосп перейменовано в колгосп ім. Леніна.

У 1944 р. також розпочалося навчання в школі. Ріст кількості учнів дав можливість у 1947 р. перетворити початкову школу в семирічну, а 1953 р. реорганізувати її у середню десятирічну школу.

У 1957 р. відкрито відділення зв’язку.

У 1958 р.  відкрито дитячі ясла.

У 1962 р. було знято з реєстрації церковну православну общину Андріївки.

У 1960 – 1963 рр. з матеріалів розібраної церкви споруджено нову школу. Також  зведено Будинок культури на 400 місць, майстерню для ремонту тракторів, пожежне депо, нову колгоспну контору.

На 1967 р. в Андріївці мешкало 1766 осіб, а у 1971 р. нараховувалося 1640 жителів, діяли середня школа, консультаційний пункт Макарівської заочної середньої школи, бібліотека, два клуби, Будинок культури, де був створений великий народний хор, який згодом став лауреатом кількох республіканських конкурсів і фестивалів..

13835798_1121469621251082_914493234_o

У 1979 р. Радянський союз розпочав війну проти Республіки Афганістан. Значна частина мешканців Макарівщини були призвані виконувати інтернаціональний обов’язок у далекій країні. Три мешканці Андріївки стали воїнами-інтернаціоналістами: М.М. Гуцалюк, М.І. Соломенко, М.І. Харкевич.

У 1980-х рр. в селі було побудовано два магазини, лікарню, аптеку. В 1980 р. відкрито ФАП, у 1988 р. введено в експлуатацію нове приміщення школи на 192 учні.

Не залишалися осторонь мешканці Андріївки під час ліквідації аварії на ЧАЕС у квітні 1986 р. Саме у Андріївці, через яку рухалися колони автомашин та автобусів з Чорнобиля, за допомогою начальника Макарівського гарнізону генерал-майора Г.Ю. Бойчука було створено санітарно-контрольний пункт по миттю переселенців та дезактивації техніки. На пункті функціонувала солдатська польова кухня. Для її роботи продукти доставляв андріївський колгосп.

Мешканці Андріївки М.С. Миткиша, Н.В. Никончук та О.Д. Петрушенко, надали свої дома для переселенців, а самі перебралися жити до родичів. В.Г. Іващенко, отримавши у спадщину від батька будинок в Андріївці, віддав його двом сім’ям переселенців.

… А попереду було проголошення Незалежності України та чергові зміни в житті Андріївки.

[1] Горбатов А.Г. На Киевском направлении. – Каменск-Шахтинский, 1982. – С. 49.

[2] Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. – Т. 2. – М.: Воениздат, 1987. – С. 53

к.і.н. Віталій Гедз

Коментарі

Напишіть відгук